СОЦІАЛЬНЕ ПРОЕКТУВАННЯ У ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІЙ ПРАКТИЦІ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПІДХІД

 Крупник А.С. директор Одеського інституту соціальних технологій, доцент ОРІДУ АДУ при Президентові України, кандидат політичних наук, аналітик ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення», регіональний координатор Мережі UPLAN в Одеській області


З управлінської практики відомо: для того, щоб певна діяльність принесла необхідні результати, вона має бути організована належним чином. На підтвердження цієї думки можна навести висловлювання президента Міжнародної Академії якості Т. Конті: „Усі результати досягаються за рахунок процесів”.

Розглянемо у цьому контексті державне управління удосконаленням та розвитком соціальних об'єктів, до яких відносимо як елементи соціальної структури суспільства, тобто соціальні групи (зокрема сім'ї), соціальні верстви населення, територіальні громади, так і елементи соціальної інфраструктури, тобто підприємства, установи та організації, які безпосередньо забезпечують задоволення потреб та інтересів громадян, громадські та благодійні організації, кредитні, професійні та творчі спілки, релігійні громади, органи самоорганізації населення та інші інститути громадянського суспільства. У якості соціального об'єкту може виступати і соціальний процес, організація якого певним чином теж є предметом соціального проектування.

Цілеспрямовані зміни цих соціальних об'єктів здійснюються, у першу чергу, через виявлення та розв'язання притаманних їм соціальних проблем за допомогою певного комплексу управлінських процедур, таких як аналіз, прогнозування, проектування, програмування, планування та інші. Але, на жаль, різні дослідники та практики державного управління вкладають різне значення у зміст цих термінів і відводять їм різне місце у системі державного управління соціальними об'єктами.

ДЕРЖАВА СПРАВЕДЛИВОСТІ Й ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ВІЗІЯ НОВОЇ УКРАЇНИ ТА ПЕРШИХ КРОКІВ У ЇЇ БУДІВНИЦТВІ

Панько В.І.
президент Фонду "Творча Ініціатива", м. Біла Церква

За останні роки в Україні яскраво проявилася низка внутрішніх проблем розвитку, у т.ч. концептуального характеру. За відсутності нових підходів до формування і реалізації внутрішньої політики управлінські структури держави продовжують розвивати негативні тенденції, зокрема: “кланового” принципу добору кадрів, які мають вирішальний вплив на прийняття рішень; фактичного зосередження всіх важелів влади в руках обмеженої групи осіб; намагання підпорядкувати інтересам цієї групи правоохоронні органи та суди; заміна формальних, легальних процедур взаємодії владних інститутів – позанормативними (не передбаченими чинним законодавством); приховані спроби встановлення контролю над інформаційним простором. Рішенням, ухваленим новою владою, надто часто бракувало якості, чіткого прорахунку можливих наслідків, не кажучи про стратегічну візію [21, с. 16].

Стосовно Кабінету Міністрів – це: позаконституційна залежність Уряду від політичної волі Президента; відсутність у більшості міністрів досвіду як політичної діяльності, так і управління системами і процесами національного масштабу; слабке уявлення про рівень викликів і загроз, що стоять перед суспільством, а також – про саме суспільство, його стан і можливості; зовнішній вплив з боку фінансово-промислових та інших груп, що мають значний досвід комунікації з владою для вирішення їх проблем у позаправовий спосіб; практично повна відсутність відчуття представниками Уряду відповідальності перед суспільством [21, с. 20-21]. 

Дискусії щодо напрямів та механізмів державної політики реформ в Україні ведуться протягом усіх років її трансформації. У науковій літературі цю тему широко висвітлювали М.Шульга, Ю.Пахомов, А.Гальчинський, Є.Головаха, В.Геєць та інші. 

На думку Ю.Пахомова, успішній модернізації України заважає кілька фундаментальних чинників. Це – всеосяжна корупція, надмірний розрив матеріального розшарування між бідними і багатими, масштабний вивіз доходів крупного капіталу в офшори, незавершеність легітимізації інституту приватної власності, низький рівень культури громадської свідомості, яка зорієнтована на швидкий успіх [1].

Особливо наголосимо, що вже 2010 року в Національній доповіді “Новий курс: реформи в Україні. 2010–2015”, підготовленій вченими Національної академії наук, констатується, що у результаті трансформації в Україні сформувалося “кланово-олігархічне суспільство, структури якого підпорядкували собі державу, виробництво і розподіл національного багатства, ідеологію і культуру” [16, с. 3, 14].